greywildcat (greywildcat) wrote,
greywildcat
greywildcat

Кіт у вічності


Вечоріло. Крепкий рябий котик, вже трохи побитий як на свої літа активним котячим життям, але ще міцний та бойовитий обходив свої володіння. У цей час на бувшому пустирі ці дивні двоногі створіння мили механічну пофарбовану у помаранчевий колір приспособу, що називали "мішалка" і збирались додому.
Котик все обходив територію. Сонце закочувалось за обрій. Котику стало цікаво, що ж там наробили на пустирі ці дивні двоногі, що вже кудись попрямували, полишивши після себе серед куп щебеню та відсіву обрізки дощок та трохи сміття. Раптом кіт побачив велику ділянку, обмежену дощатим каркасом та вкриту сірою, розрівняною зверху речовиною. У носик йому вдарило різким лужним запахом.
У цей момент у кота прокинувся дивний древній інстинкт ніби не зв'язаний з виживанням його виду. Цей інстинкт заставив сміливо ступити на сіру речовину і пройтись по ній, залишивши на ще не застиглому бетоні маленькі сліди.
Десь на верху посміхнувся котячий Бог. Ще один його підданий залишив по собі крім кількох виводків кошенят якійсь слід у часі, що лишиться ще на довгі-довгі роки і, можливо, навіть сторіччя і у багато разів перевищить такий недовгий котячий вік.
Так ідея виховати цих дивакуватих двоногих істот для піклування над його підданим котячим народом біла вдалою. Та й видумані цими двоногими способи створювати штучне каміння дозволило котячому народові полишати після себе довготривалі згадки. Це радувало котячого Бога і він посміхався кожен раз, коли це ставалось. Вже досить довго він посміхався майже безперевно. Десь в іншій країні якійсь котик підкорюючись тому самому інстинкту став лапкою на свіжосформовану цеглину. Котячий Бог посміхнувся…
Tags: Казки
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments